Форум

«Нас обєднав Інтернет!». Цю фразу не раз приходилося говорити відповідаючи на питання звідки взялася наша група, що своїм складом обєднала всю Україну. Три незабутніх дні Тернопіллям організувала дня нас турфірма «Унікальна Україна», повозивши по таким закапелкам, куда навряд чи хтось із нас сам би сунувся. Старовинні замки, костели, монастирі; два водопади, глибокі печери і цілий день на катамаранах по Дністру. Знайомства з новими і незвичними місцями, людьми, цікаві факти і смішні жарти. Враження просто перевонювали нас. Може це і матрас, але задоволення він приніс не менше ніж категорійний похід.

Пята година ранку. Починає світати. Львів огорнув густий вологий туман, повітря наситилося запахом хвої, трав і дерев, не покидає думка шо ми в горах. Пустими вулицями прямуємо до Автовокзалу, кайфуючи від такого незвичного де-жа-вю. Здається шо ми зараз десь в Ворохті чи Яремчі щойно вилізли з раховоза і крізь ранковий туман йдемо покорювати вже не раз покорені вершини

Приїхавши в Тернопіль першим ділом купуємо Микулинецького пива і чекаємо на всю групу. А зібралося нас не багато –не мало аж два буси. Є тут люди з Києва, Запоріжжя, навіть з Москви. Перша зупинка – Микулинці. Як Облолонь у більшості асоціюється не з районом Києва а з маркою Пива. Так само і Микулинці в мене асоціювалися радше з смачним напоєм, ніж зі старовинним містом з майже тисячолітньою історією. В Микулинцях огладаємо замок, з якого збереглися навколишні мури і один сарай, де досі живуть люди. Це внучка улюбленої служниці колишньої господарки замку, яка подарувала їй його шоб та мала де жити. Але за столітню історію нові власники так ніц і не змогли його відновити, а може й не хотіли. В любому випадку зараз він нагадує звичайні руїни, поміж яких пасутся кури і гуси.

Наступний цікавий обєкт – Костел і старе кладовище біля нього. Яскравий і красивий Костел різко контрастує з навколишніми сірими будиночками. Фасад прикрашають скільптури, та й всередині також є на шо подивитися.

Далі – Язлівець. Славний він своїм колись могутнім і неприступним замком, а потім – школою-монастирем сестер непорочного зачаття Марцеліни Даровської, проголошеної недавно святою. В монастирі нам провели екскурсію, розказали чим вони тут займаються, шо було колись і шо є зараз. Потім ми полізли на руїни замку. Серед усіх шо я абчив – ці одні з найкращих. Багато високих, 4 метри в товщину, стін з ібйницями, є окремі кімнати, підземелля. Всюди можна залізти і все перефотографувати.

З вежі замку відкривається дуже гарний краєвид на навколишні ландшафти. Я колись уявляв собі Тернопілля як рівнинну область. І глибоко помилявся. Величезна кількість пагорбів, долин і схилів роблять його якшо не гірською територією, то прикарпатською то точно. Зелені дуги плавно переходять в жовто-сині поля, долини річок промивають глибокі каньйони, то тут то там видніються старовинні споруди. І в цьому немає нічого дивного. Тернопілля колись було прикордонною областю Польщі. Набіги ворогів були не рідкість, тому всяких замків і фортифікаційних укріплень тут є більше, ніж будь-де інакше на Україні. Чи не в кожному селі через яке ми проїжджали можна було побачити напівзруйновані залишки з характерного сіро-рожевого каменя, скріпленого вапняковим розчином. Місцеві жителі завжди охоче і з задоволенням розповідають, шо от колись в їх селі жив той то і той, а стояли тут такі-то замки.

Наступна точка зупинки – Бучач. Про нього вже стільки було статей в журналі «Карпати», шо я сюди приїхав як у свій рідний Дрогобич. Всі споруди мені відомі, всі статуї і собори я вже бачив, можу навіть екскурсії проводити І, шо саме головне, то все шо написано – правда. Місто справді красиве і Унікальне. Старовинна Ратуша, Скульптури Пінзеля і так далі.

По дорозі на базу заїжджаємо на Рутилівський водоспад. До нього потрібно навіть пройтися пару кілометрів, буси не заїдуть. Непомітна і маленька на перший погляд річечка, текучи по схилах умудряється створити аж 8 водоспадів на ділянці в 2 км довжини, кожен різної висоти і краси. Найвищий з них має висоту 12м і ширину близько метра. Чимось нагадує Женецький водоспад, тільки от вода не така зимна. І всі ці водоспади течуть по рівнинній! території України.

Жили ми на базі «Над Стрипою». Воістину унікальне місце. Рівна галявина розміром зо три футбольних поля оточена з усіх боків трьохсотметровими схилами, шо створюють особливу атмосферу тишини та затишку. Відчуття наче ти десь в Сколівських Бескидах. Тільки шо там після найближчих горбів, які можна бачити, йдуть наступні, вищі. А тут всі однієї висоти. Посередині бази ставок середніх розмірів, на острівці посередині стоїть бар, де можна скуштувати смачнющого і свіжого Микулинецького пива. Ввечері, вийшовши на місток до ставка, посьорбуючи холодне і смачне пиво думаєш як же ш все атки файно в нас на Україні! Попри один з країв тече швидка і повноводна Стрипа, через неї перекинути подвісний міст – улюблене місце фотографування

На наступний день їдемо в Чортків і після недовгої зупинки – в печеру Млинки. Організатори видають нам комбінезони з кажанами і надписом «Кристал» (адже в печерах брудно), циклопи(хто не має), проводять короткий інструктаж. Розбиваємся на дві групи і йдемо в різних напрямках. Нас веде отець місцевої спелеології – «Папа». Так його всі і кличимо.

Заходимо у вхідний просторий зал – навіть при світлі ліхтарів нічого не видно. «Пройде мінімум 15 хв перед тим як ваші очі звикнуть до темноти і ви почнете шось бачити», заспокоює нас Папа. Далі починаються вузькі ходи, лазання на животі, руках, пятій точці і на всьому решта. Печера вузька і йти можна тільки по одному. Часто заднім приходиться чекати, поки передні долають якусь складну перешкоду.

Але тут краса! Стіни виблискують тисячами маленьких діамантів. Місцями можна побачити поклади снігу, ванілі, торт «Наполеон», морозимо, сталактити, сталагміти і ше купу різних кристалів. Саме вони, кристали, основна принада печер. А ше особлива атмосфера і стерильність підземелля. Тут нема запахів, нема інакшого бруду як глина та пісок. Хоч місцями і тісно, але завжди спокійно та затишно.

Шо дивує – кожне місце в печері має якусь свою назву. Папік нам розказує багато цікавого про кожне з них. В його словах видно любов спелеологів до своїх печер, з якою ретельністю вони описують і класифікують кожний камінь. А також неймовірна кількість професійного жаргону . Часами смішного, часами складного а деколи трішки пошлого.

Чотири години в печері минають швидко. З неохотою піднімаємося на поверхню. Тут нас зустрічає разюче сонце і відро води, шоб повідмиватися від пилюки і глини. Купуємо сувеніри, дякуємо організаторам за чудову мандірвку і вертаємся назад на базу.

Третій день особливий – сплав по Дністру на катамаранах. Дивлячись колись передачу «Унікальної України» я й мріяти собі не міг, шо колись так само як ведучий Ярко сплавлятимуся цими мальовничими каньйонами.

Але перд цим маємо ше заїхати на Джуринський водоспад – найвищий рівнинний водоспад України! Дорога серпантином йде вниз, як раптом нашому погляду відкривається досі небачена краса. Внизу, серед лісів і пагорбів, стоять дві високі старовинні замкові вежі. Це надзвичайно! Червоноградський замок хоч і не надто добре зберігся але, безумовно, є одним з найкрасивіших. Це як перлина посеред смарагдових гір, як ше один витвір природи, а не людських рук.

Річка Стрипа колись огинала замок і слугувала йому надійним захистом з трьох сторін. Але під час облоги турками вони штучно змінили русло ріки і тепер ми можемо насолоджуватися Джуринським водоспадом. Українська Ніагара! Широкий, метрів зо двадцять, повноводний, гуркітливий, страшний і, водночас, величний. Вода падає з висоти, розбивається об каміння, а бризки утворюють потік для нового водоспаду, який служить продовженням першому. Важко описати ті відчуття, коли бачиш як вода бурлить і піниться. Тут дісйно можна годинами стояти та споглядати цю всю красу.

Оглядаємо замок, церкву біля нього. На перший погляд ззовні нічим не примітна, всередині церква гарно збереглася і вартує уваги. Можна вільно спуститися в її підземелля, по старих сходах піднятися на другий поверх, почитати написи типу «Альона+Кіріл» на ликах святих, вдосхочу пофотографуватися в цьому історичному індастріалі

Борис Гора з Кристалівцями нас вже чекали. Катамарани, весла і рятувальні жилети акуратно розкладені, все готове до мандрівки. Потім Борис з терпінням декілька разів повторює всім правила поведінки, відповідає по сто разів на ті самі питання, і ми рушаємо.

Річка Дністер за багато тисячоліть вимила в рівнині каньон завглибшки кілька сотень метрів. Схили поросли деревами, місцями видніються нашарування порід. Пливеш як у магічно-шизофренічному кольоровому сні, настільки все незвичне і заворожуюче. Кажуть шо ці схили - безцінне наукове джерело про праісторичні періоди Землі, по них науковці досліджують цілі епохи, коли тут був океан і породи відкладалися на дні.

Під час подорожі кожен з капітанів розказує нам про про навколишні місця, вчить нас веслувати і керувати катамараном. Час-від часу зупиняємся покупатися. Вода тепла і спокійна. От тільки течія. Виплив з одного місця, а причалив в інше Неспішачи пливучи по воді дивишся вдаль перед себе, бачиш схил каньона, річку, ледь хвилювате плесо води і розумієш – який я зараз щасливий!, як тобі зараз добре!, наскільки щоденні турботи далеко! По дорозі обганяємо іншу групу еко-катамаранів, які пливуть вже 5 днів і зробили більше 150 км. «Еко» вони тому, шо наповнені не гумовим бальоном з повітрям, а пустими пластиковими пляшками. Пливуть вони з наметами, хавкою і всім чим положено. Тому швидкість їх не надто висока.

Плаваючи по Дністру переживаєш особливі відчуття єдності з природою. Цей вид мандрівок має темп, найкращий для споглядання навколишньої природи. Йдучи пішки ти витрачаєш багато часу, а бачиш відносно мало. На велосипеді половину всього не бачиш. А тут – все перед тобою. Середня швидкість катамарана 12-15км/год. І ше одна перевага – якшо на велосипеді чи пішки ти втомився, зупинився і не рухаєшся – то тут пливеш вперед навіть нічого не роблячи. Тільки повільніше.

Причалюємо в Заліщиках. Дякуємо капітанам за мандрівку, обмінюємся контактами, фотографуємся разом на память. Мені дуже сподобалося як в них все організовано: кожен знає шо йому робити, для кожної речі є свій чохол і місце, все спорядження підписано, містить логотип клубу. Залік!

Як би добре не було – але все воно з часом закінчується. Шо й добре, а то б надоїло і не лишило таких яскравих і приємних спогадів. Їдемо у Львів і думаємо собі «Добре шо ми поїхали»!

Фото http://picasaweb.google.ru/lh/viewPhoto?uname=ryshtun&aid=5212810818181525825&iid=5212810844497743522